Інклюзивна  освіта (інклюзія  – inclusion (англ.) –  залучення),  передбачає  створення  освітнього  середовища,  яке  б  відповідало  потребам  і  можливостям  кожної  дитини,  незалежно  від  особливостей  її  психофізичного  розвитку.

 Інклюзивне  навчання  –  гнучка,  індивідуалізована  система  навчання  дітей  з  особливостями  психофізичного  розвитку  в  умовах  масової  загальноосвітньої  школи  за  місцем  проживання.  

Навчання  (у  разі  потреби)  відбувається  за  індивідуальним  навчальним  планом,  забезпечується  медико‐соціальним  та  психолого‐педагогічним супроводом.   Інклюзивна  освіта  базується  на  принципі  забезпечення  основного  права  дітей  на  освіту  та  права  навчатися  за  місцем  проживання.  Інклюзивну  освіту,  як  систему освітніх послуг, має забезпечувати інклюзивна школа – заклад освіти, що  адаптує  навчальні  програми  та  плани,  фізичне  середовище,  методи  та  форми  навчання,  використовує  наявні  в  громаді  ресурси,  залучає  батьків,  фахівців  для  надання  спеціальних  послуг  відповідно  до  потреб  кожної  дитини,  забезпечує  сприятливий клімат в освітньому середовищі. 

Основні принципи інклюзивного навчання:

  • всі  діти мають  навчатися  разом  у всіх  випадках,  коли  це  виявляється  можливим, не зважаючи на певні труднощі чи відмінності, що існують між ними; 

  • школи  мають  визнавати  і  враховувати  різноманітні  потреби  своїх  учнів, узгоджуючи різні види й темпи навчання;

  •  забезпечення якісної освіти для всіх завдяки  відповідному навчально‐ методичному  забезпеченню,  застосуванню  організаційних  заходів,  розробці  стратегії  викладання,  використанню  ресурсів  і  партнерських  зв'язків  зі  своїми  громадами; 

  • діти з особливими освітніми потребами мають отримувати додаткову  допомогу,  яка  може  знадобитися  їм  для  забезпечення  успішності  процесу  навчання. 

Концепція  інклюзивної  освіти  відображає  одну  з  головних  демократичних  ідей – всі діти – цінні й активні члени суспільства. Навчання в інклюзивних освітніх  закладах корисне як для дітей з особливими  освітніми потребами, так і для інших  дітей, членів родин та суспільства в цілому. Взаємодія зі здоровими дітьми сприяє  когнітивному, фізичному, мовному, соціальному та емоційному розвиткові дітей з  особливими  освітніми  потребами.  При  цьому  діти  з  типовим  рівнем  розвитку  демонструють  відповідні  моделі  поведінки  дітям  з  особливими  освітніми  потребами  і мотивують  їх  до  розвитку  та  цілеспрямованого  використання  нових  знань  і  вмінь.  Взаємодія  між  учнями  з  особливими  освітніми  потребами  та  іншими  дітьми  в  інклюзивних  класах  сприяє  налагодженню  між  ними  дружніх  стосунків. Завдяки такій взаємодії діти вчаться природно сприймати і толерантно  ставитися  до  людських  відмінностей,  вони  стають  більш  чуйними,  готовими  до  взаємодопомоги.   

Інклюзивні підходи також корисні для сім’ї. В цьому випадку родини дітей з  особливими  освітніми  потребами  можуть  отримувати  підтримку  з  боку  інших  батьків,  вони  краще  розуміють,  у  чому  розвиток  їхніх  дітей  типовий,  а  в   чому атиповий, а також беруть активнішу участь у процесі навчання і виховання.   Вчителі  інклюзивних  класів  глибше  розуміють  індивідуальні  відмінності  й  особливості  дітей,  а  також  ефективніше  співпрацюють  з  батьками  та  іншими  фахівцями (спеціалістами з лікувальної фізкультури, реабілітологами, логопедами, соціальними  працівниками  та  ін.)  Інклюзивна  система  освіти  також  корисна  із  суспільної  точки  зору,  оскільки  завдяки  спільному  навчанню  діти  змалку вчаться розуміти і толерантно ставитися до людських відмінностей.

Інклюзивна освіта в Україні

Починаючи  з  2000  року,  активізація  законотворчої  діяльності  в  Україні, стосовно  регламентації  надання  освітніх,  медичних,  соціальних  послуг  особам  з  обмеженими  можливостями  здоров’я,  сприяла  ухваленню  низки  законів  («Про  державні  соціальні  стандарти  та  державні  соціальні  гарантії» 2000  р., «Про  охорону  дитинства» 2001  р., «Про  соціальні  послуги» 2003  р., «Про  реабілітацію  інвалідів в Україні» 2005 р.. 

Вперше законодавчо визнано (Закон «Про реабілітацію інвалідів в Україні») психолого‐педагогічний  супровід  як  необхідну  умову  успішного  інтегрування  в  соціум  дитини  з  обмеженими  можливостями  здоров’я,  а  також  необхідність  соціального, педагогічного й психологічного патронажу за місцем проживання.  

Необхідність  інтегрування  дітей  з  особливими  освітніми  потребами  зазначається в офіційних документах на рівні постанов Кабінету Міністрів України  та  державних  програм.  Зокрема  в  Доктрині  освіти  (2001)  вказується  на  рівний  доступ  до  якісної  освіти  інтегруванням  у  загальноосвітній  простір  дітей  з  особливими потребами. Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей‐інвалідів, схвалена Постановою Кабміну України № 1545 від 12.10.2000 p., серед загальних  положень містить фразу, що «замість ізольованого інтернатного виховання дітей‐ інвалідів  повинно  прийти  інтегроване  навчання  й  виховання»,  а  в  «напрямках  реабілітації» передбачає «перебування дитини‐інваліда в дитячому колективі без  ізоляції  від  суспільства  (як  це  відбувається  в  закритих  інтернатних  установах),  в  умовах  звичайного  середовища»  та  про «поступове  інтегрування    дітей‐інвалідів  до дитячих дошкільних закладів і загальноосвітніх шкіл». Тут також задекларовано  збереження  сім'ї  на  противагу  влаштуванню  дитини  в  інтернат  і  перевага  «інтегрування до учнівського колективу» над домашньою формою навчання.

Аналіз  законодавчих  та  нормативно‐правових  документів  засвідчив,  що  політика сучасної України щодо дітей з порушеннями психофізичного розвитку як  міноритарної  групи,  що  потребує  реабілітації  та  інтеграції,  характеризується  максимальним  залученням  держави  до  системного  вирішення  проблем,  однак  механізми реалізації цього процесу нині активно відпрацьовуються.

Проблеми впровадження інклюзивної освіти в Україні

 
  1. Недостатня підготовка педагогічних кадрів.

  2. Відсутність (недостатня кількість) асистентів вчителя в класаі.

  3. Недостатня кількість матеріально-технічної бази.

  4. Школі важко переорієнтуватися до проведення уроків для дітей з особливими потребами.

  5. Не толерантне  ставлення батьків дітей вчителів до дітей з особюливомо потребами.